"Тут має бути назва, якої немає"
Автор: Черніговцева Тетяна, Психолог
Презентація щодо ролі проекту "Травма і дитинство".
Проект “Травма і дитинство” стартував у вересні 2022 р.
06.2022
Це розповідь про звичайні будні психолога в Україні. Не все, що відчуваю можу перекласти на слова, тому вирішила доповнити розповідь фотографіями волонтера та фотографіями, які я робила під час зустрічей з дітьми. Ці фото по-своєму розповідають про навіжений світ, в якому ми живемо. На перший погляд, це дві розповіді про два окремих світи. Та це один світ, який складається з несумісних частин. В такому світі і почуття, які виникають, неначе, розривають із середини на окремі частини.
Чи розчавлюють ззовні? В такому світі зараз знаходимося. Чи все-таки живемо?
Цей світ я приносила з собою на зустрічі з Monica Cardenal та Carlos Vasques. Поділюся деякими випадками з наших супервізійних зустрічей.
Та ще хочу поділитися думками, почуттями, відчуттями, які виникають під час чи після проведення груп з дітьми. Проте найчастіше за все виринають запитання.
Відповіді, на які не маю…
Можливо, їх знайдете ви.
Невже саме такий світ будуємо ми – дорослі?
Цей світ переповнений жахом, криком, ненавистю, тривогою, страхом, відчаєм, зневірою, болем, втомою, стражданнями…
Чи вистачить місця в цьому світі для інших почуттів?
Чи можливі в такому світі інші почуття?
Чи можливо такі різні почуття відчувати одночасно?
Чи можливо знизити силу, інтенсивність переживань?
Чи можливо припинити відчувати одні почуття і розпочати відчувати інші?
Чи можливо відчувати безпеку хоча б інколи, коли повітряна тривога вдирається в життя по декілька разів і вдень, і вночі?
Чи можливо в цьому світі не просто існувати, а бути, жити?
Так, цей світ будуємо ми – дорослі. Для чого? Для кого? Яким буде цей світ? Чи були колись дорослі дітьми? Мені інколи здається, що ні…
А якщо все-таки були, то якими? Чого дорослим бракує? До чого прагнуть? Що шукають? Для чого перетворились саме на таких!? Чи знають дорослі, що в цьому світі ще живуть і діти? Мені інколи здається, що ні…
Чи стануть діти в такому світі коли-небудь дорослими?… А ті діти, котрим все-таке вдасться подорослішати, то якими вони будуть?
Київ. Кількість повітряних тривог:
2022р. Жовтень: вдень – 40, вночі – 15;
Листопад: вдень – 16, вночі -;
Грудень: вдень – 21, вночі – 5;
2023р. Січень: вдень – 16, вночі – 2;
Лютий: вдень – 25, вночі – 2;
Березень: вдень – 33, вночі – 3;
Квітень: вдень – 6, вночі – 3;
Травень: вдень – 16, вночі – 16.
(день з 6.00до24.00, ніч з 24.00до6.00).
Всі діти на зустрічах реагують на будь-які раптові звуки, які вони чують в дану мить. Спочатку завмирають. А потім запитують «Що це?». І, звичайно ж, кожного разу ми зупиняємося, дихаємо разом говоримо, відповідаємо, пояснюємо. Так само робимо і тоді, коли діти ще не можуть запитати, бо ще не вміють говорити.
Кожного разу, коли волає повітряна тривога, діти в садочку чи в школі зупиняють гру з друзями, прогулянку чи заняття; кожного разу діток будять під час сну; кожного разу діти припиняють сніданок чи обід; і кожного разу один чи декілька разів на день їх ведуть в укриття…
Через це діти не можуть завершити розпочате взагалі або, принаймі, так, як хотілося б; отримати задоволення від хоча б якоїсь діяльності; відновитися під час сну… Це постійне очікування чогось невідомого, невизначеного, лякаючого, від чого неможливо захиститися…
На одній із зустрічей, коли ми з дітьми говорили про «здивування» і про те, коли його діти відчувають, один з учасників чотирьох з половиною років сказав: «Я дивуюся, чому так довго немає повітряної тривоги» (її не було вже кілька днів).
Є батьки, які все ще кожної ночі продовжують вкладати діток спати на підлозі в коридорі, а не на свої ліжка. Чи можливо відчувати безпеку в такому «безпечному місці»? Адже, коли дитина тут, в коридорі між двох стін, це означає, що світ довкола все ще небезпечний…
І цей світ діти приносять на групу.
Фото зустрічей в укритті
На тій зустрічі ми з дітьми говорили про «злість», малювали її.
«- Я хочу перетворитися на кацапа,- припинивши малювати, раптом сказав учасник чотирьох з половиною років, і почав швидко ходити по кабінету. Для чого? – запитала я.
Щоб вбити всіх кацапів, а потім я знову перетворюся на… учасник назвав своє ім’я».
Мені стало страшно від почутого, я розгубилася. Згодом подумала про лють і страх, які зараз переповнюють, і запитала себе «А чи зможемо ми не перетворитися на кацапів, посилаючи їм прокльони? Чи зможемо ми залишатися собою зараз і після завершення війни? Якщо ні, то якими станемо?»
До речі, цей учасник тоді вперше зобразив щось конкретне – насуплений вираз обличчя, коли малював злість. До цього, коли малювали, він завжди хаотично зафарбовував аркуш різними кольорами, незалежно від теми малюнку, голосно наспівуючи при цьому. А з того часу почав малювати себе, а потім і свою сім’ю у вигляді «головоногів» з посмішками. В той час повітряні тривоги лунали кожного дня, дітки, які приходили на групу після садочку, голосно розповідали про те, як вони сильно зляться, коли змушені переривати свої справи і йти через це в укриття.
Діалог на зустрічі з дітками 4-5р.
Діти, незалежно від віку, з задоволенням на заняттях грають в ігри, в яких можна ламати, трощити, рвати, руйнувати та будувати. Це відбувається по-різному. Або я пропоную вправи, пояснюючи правила, або діти їх придумують самі, домовляючись між собою про умови гри. Дітям подобається це робити гуртом, галасливо бігаючи.
«Будуємо-руйнуємо» – це єдина назва, яку придумали діти для таких ігор. І це, насправді, реальна гра з реального життя, в яку ми всі разом змушені грати, і дорослі, і діти, кожної доби. Та чи гра це?
І цю тему про невпинну енергію дітей я також приносила на зустріч з Monica Cardenal та Carlos Vasques. Вона схожа на вулкан, лава якого раптово проривається назовні та може робити боляче тим, хто поруч. Ми разом з дітьми пробуємо на зустрічах керувати силою цієї лави.
Перша фотографія про це.
А ще дітям дуже подобається творчість. Це можливість побути наодинці зі своїми думками. Та творити свій власний світ таким, яким вони хочуть його бачити, наповнити його власними кольорами, почуттями, мріями, поговорити у колі.
Друга фотографія про це.
І, звісно, при цьому ніхто з нас ніколи не знає чи вдасться нам провести всю зустріч без повітряної тривоги.
Енергія
Світла не було, горів ліхтар. Ми читали казку «Рукавичка», як завжди у колі. Під час читання коло ставало все вужчим, щільнішим. Ось кінець казки, настала тиша.
Несподівано діти почали мене обіймати, час наче зупинився. Я відчула єдність, якусь внутрішню силу, спокій, тепло, надію, тишу та разом з тим і тягар з туги, болю, відчаю, самотності, розпачу.
Ми сиділи гуртом в обіймах у тиші, ніхто не знав скільки вона триватиме. Горів ліхтар. Я відчувала дотики маленьких долоньок, діти прижималися і до мене, і один до одного. Це було по-особливому зворушливо, ніжно, лагідно і одночасно жахливо.
Адже, з кожним подихом відчувалася війна.
На жаль, не маю цих теплих фотографій. Та, відверто кажучи, тоді і не думала про те, щоб їх зробити.
На цьому слайді інші фото з дітками тієї ж групи, де вони гуртом, підтримуючи один одного, знайомляться зі світом, який може бути дуже цікавим, привабливим, різнобарвним, веселим.
Та зараз цей світ інший…
Читаючи, трохи змінила казку та її фінал, бо в оригіналі вона здавалася мені досить тривожною.
Зустріч з дітками 4-5 р. «Рукавичка» - українська народна казка.
Це був час новорічних подарунків. Після пошуків і роздумів я, нарешті, зрозуміла, що запропоную дітям та якою буде поробка – це різнобарвна рукавичка у формі книжечки.
Моя ідея полягала ось в чому – наклеєні у довільному порядку за бажанням дитини різнокольорові шматочки паперу різної форми, розміру – це наче почуття, які приносять діти на групу. Вони можуть бути протилежними, несумісними, суперечливими. І для всього цього ми знайдемо час і місце, зможемо розмістити у нашому просторі, спробуємо придати форму, дати назву…
Та чи по силам це нам? А форма книжечки це згадка про наше читання казки разом у той вечір, про наше коло, про наші обійми, про наші почуття. До речі, з того часу в цій групі обійми стали традицією на кожній зустрічі. Це завжди відбувається раптово, хтось з діток починає і всі підхоплюють.
А з травня обійми стали настільки сильними, що в мене складається враження, що діти хочуть наче б то задушити. Вже дуже боляче стає від цих обіймів, виникає бажання звільнитися від них.
Рукавичка
Я щиро дякую координатору проекту «Травма і дитинство» Тарасу Левіну, перекладачу Ілоні, технічній підтримці, завдяки цій команді такі зустрічі можливі.
Я щиро дякую Monica Cardenal та Carlos Vasques за підтримку, за можливість у колі відкрито ділитися почуттями, розповідати сни, чути думки колег, за можливість хоча б десь відчувати стабільність. Адже зустрічі проходили чітко за графіком у домовлений час.
Спокійний виважений приймаючий врівноважений супровід Monica Cardenal та Carlos Vasques додавав сил, віри в те, що з усім цим можна справитися, навіть тоді, коли контейнер здавався вже переповненим…
Можливість вільно задати питання на хвилюючу тему (а таких тем і питань було безліч), відкриті діалоги, зрозуміле обговорення незрозумілого – все це додавало впевненості, якою я також могла ділитися з тими, хто цього потребував.
Ми зустрічалися і, коли вила повітряна тривога, і коли не було світла, і коли учасників було набагато менше, ніж завжди. Та Monica Cardenal та Carlos Vasques чекали нас, тримали коло і думка про це підтримувала.
Я хотіла розповісти про важливість, цінність, необхідність наших зустрічей. Маю надію, мені це вдалося. Дякую!
Це мовчання, яке я спробувала перекласти на слова.
Це мовчання про світ, який оточує нас.
Цей світ може бути де завгодно. В такому світі може опинитися будь-хто.
Цей світ є зараз в моїй країні. Такий світ може бути в кожному з нас.
Який же світ будуємо ми – дорослі?
Якою буде наступна цеглина?
І чи буде вона?
Особлива вдячність діткам і батькам. Адже ми всі разом тримали і все ще тримаємо наше спільне коло.
Фотографії з занять зроблені з жовтня 2022р. по червень 2023 р. та опубліковані за згодою батьків і дітей.
Також використані фотографії Костєнкова Георгія та опубліковані за його згодою. Він волонтерив в Київській та Чернігівській областях з квітня до листопада 2022 року з багатьма українцями, розбираючи завали після звільнення нашої землі українськими військами. СЛАВА ЗСУ! СЛАВА ГЕРОЯМ!
Постановочних фотографій немає. Кількість повітряних тривог рахувала самостійно. Дані взято з телеграм каналу КМДА, де є необхідна інформація про актуальний стан в місті.
Місто Київ, Україна. Червень, 2023 рік.
Психолог Черніговцева Тетяна. Дякую!
P.S. В мене були сумніви щодо того, яке фото буде крайнім. Зараз сприймаю світ саме таким, як на попередньому слайді. Чи, можливо, він ще такий як і на цьому фото? Сподіваюся, що кожен з нас, дорослих, розбирає завали (і власні, і спільні) в міру своїх сил, можливостей, та хоча б планує відбудувати цей світ, пам’ятаючи, що в ньому ще живуть діти.
