"Сам серед своїх"
Автор: Тарас Левін, перший віцепрезидент АППУ, голова секції ГПП АППУ, делегат від України до EFPP, психіатр, психотерапевт, тренінг аналітик та супервізор АППУ з групового аналізу.
18.08.2024
“Це ще одна брехня. Ми не шукаємо нікого, крім Людини. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що нам робити з іншими світами. Один єдиний світ, наш власний, є ціліком достатнім для нас; але ми не можемо прийняти його за те, чим він є. Ми шукаємо ідеальний образ власного світу. Ми вирушаємо на пошуки планети, цивілізації, вищої за нашу, але розвиненої на основі прототипу нашого первісного минулого.”
Станіслав Лем
Іллюстрації створені OpenArt AI, що подібно Солярису спробував візуалізувати кожний фрагмент публікації.
Гадаю, сьогодні це може здатися дивним – звернення до твору польського фантасту, який був написаний майже три чверті сторіччя тому, бодай він і породив у свій час цілу низку екранізацій і постановок та безліч філософських, наукових і психологічних тлумачень. Невдала спроба встановлення контакту з позаземним розумом, що трагічним чином перекинула дослідників у незвідані прірви власних душ. Чи це на часі, і чи не варто було б зосередитися на більш актуальних питаннях подолання воєнної травми, зміцнення ресурсу протистояння збройній агресії, укріплення національної ідентичності тощо? Хіба це не є униканням дійсно важливих, але надто складних і болючих тем? Чи не було униканням і з боку Станіслава Лема те, що він жодного рядку не написав про кілька років свого жахливого життя у Львові під радянською, а потім німецькою окупацією? Хтозна, можливо, саме у фантастичних картинах незбагненних, далеких світів Лема найвиразніше звучить луна його травматичного досвіду.
Про світ Соляріс можна напевно сказати одне – він чужий, нелюдський. Загублена в сузір’ї Альфи Водолія, віддалена від Землі на сотні парсеків і прихована від знайомих людині зірок безкрайніми хмарами космічного пилу, самотня планета метушиться під силами тяжіння двох світил – блакитного і червоного. За всіма законами небесної механіки вона давно мала б упасти на одне зі своїх сонць і загинути в його полум’ї, але чомусь цього не стається, і Соляріс продовжує існувати, якимось дивним чином утримуючись на своїй складній орбіті. Атмосфера Соляріс – отруйна, вбивча для людини суміш газів. Її поверхня – частково безживна пустеля, випалена безупинним чергуванням нищівних блакитних і червоних світанків, а здебільшого вкрита океаном із драглистої суміші органічних молекул. Цей дивовижний Океан сповнений незбагненним рухом, місцями змінює колір, прозорість і щільність, а часом утворює складні тверді форми, які здіймаються своїми громадами над поверхнею, щоб через якийсь час обрушитися назад і розчинитися безслідно в безодні.
Саме загадкові властивості Океану привертають увагу дослідників з Землі. Вони роблять висновок, що саме вплив Океану скеровує орбітальний рух Соляріс і рятує планету від загибелі. Нарешті, виникають гіпотези, що Океан є не що інше, як перша відкрита позаземна цивілізація, представлена єдиною своєрідною мислячою істотою, мозком розміром з цілу планету. Це припущення спонукає сплеск дослідницької активності, натхненний надією встановлення контакту з позаземним розумом. Сотня років йде на накопичення незліченних спостережень, фактів і теорій, які не зводяться до жодного змістовного розуміння чи цілісного узагальнення, а спроби встановлення контакту залишаються марними. Велика наука солярістика занепадає, і до моменту з якого починається дія роману –
прибуття на Соляріс головного героя, психолога Кріса Кальвіна, на дослідницькій станції залишається всього троє вчених – кібернетики Гібарян і Снаут, і фізик Сарторіус.
Кріс Кальвін знаходить дослідницьку станцію у стані запустіння та безладу. Колеги не зустрічають його і всіляко уникають контактів із ним. Незабаром з’ясовується, що один із вчених, Гібарян, наклав на себе руки напередодні прибуття Кальвіна на станцію. Інші двоє – неохайні, виснажені, з обпаленими обличчями, у подертому одязі – засмикані, пригнічені і перебувають на межі божевілля. Сарторіус постійно замкнений у своїй лабораторії і майже не виходить на зв’язок. Снаут трохи частіше розмовляє з Кальвіном, проте зазвичай замикається в радіорубці і часом буває п’яний. Від обох на свої розпитування Кальвін не отримує жодних зрозумілих пояснень. Гнітюча напруга посилюється, коли Кальвін виявляє на станції людей, які безперечно не повинні і не можуть там перебувати, і досягає свого піку, коли прокинувшись одного разу в ліжку у своїй каюті, бачить перед собою власну втілену дружину, Гері, яка багато років тому покінчила життя самогубством.
Подальші події роману є чергуванням уривчастих, недоладних розмов між дійовими особами та окремих відомостей з історії солярістичних досліджень, які наводить Кальвін, гортаючи томи станційної бібліотеки. Наляканий можливістю власного божевілля, Кальвін гарячково шукає і знаходить спосіб переконатися в реальності того, що відбувається. Його померла дружина повернулася до життя такою самою юною, якою він колись знав її, зі ще свіжим слідом від ін’єкції, якою вона колись себе вбила. Гері не надто вникає в те, де вона і як тут опинилася, більше стурбована тим, чи все у них добре з Крісом, і відчуває нагальну потребу невідлучно перебувати поряд із коханим. Опинившись відокремленою від нього стіною або дверима, Гері виявляє нелюдську силу і руйнує будь-які перешкоди, що їх розділяють.
Кальвіна обурюють суперечливі почуття – туга за коханою, біль втрати, вина за її самогубство, щастя від її нового знаходження, страх і відраза перед її зловісною, нелюдською сутністю. Спроби Кальвіна вдатися до солодкої ілюзії в обіймах Гері змінюються його спробами її знищити. І те й інше марно – насолода отруєна сумнівами, відчуттям фальші та вимушеності ситуації; знищена Гері швидко регенерує і з’являється знову. Кальвін приходить до розуміння, що його колеги Снаут і Сарторіус страждають таким самим чи подібним кошмаром матеріалізованих фантомів свого власного минулого, а Гібарян, очевидно, не зміг винести цієї муки. З горем навпіл погодивши свої зусилля, вчені встановлюють, що фантоми створює розумний Океан Соляріса, вихоплюючи з несвідомого мешканців станції під час їх сну інкапсульовані острівці афективно зарядженої пам’яті і надаючи їм майже повну імітацію матеріальності. Єдина відмінність цих істот від реальних людей полягає в тому, що їх структура складена не з атомів, а з нейтрино, і штучно утримується силовим полем Океану.
Дослідники вбачають у цьому феномені спробу Океану Соляріс встановити контакт із людиною без розуміння того, з чим він має справу. Можливо, Соляріс помилково приймає несвідомі устремління людей за їх свідомі цілі, тож необхідно донести останні до його усвідомлення у зрозумілій формі. Вчені намагаються вплинути на океан жорстким рентгенівським випромінюванням, що змодельоване енцефалограмою Кальвіна у стані неспання. Єдиним результатом цього експерименту стає посилення у Кальвіна нічних кошмарів. Залишається останній засіб позбутися непрошених «гостей» – винайдений Сарторіусом анігілятор нейтринних структур. До цього моменту Кальвін вже не хоче позбавлятися Гері. За час їхнього спільного життя на станції вона стає цілком олюдненою і виявляє ознаки самоусвідомлення та самостійного буття. Кальвін розуміє, що любить вже саме цю Гері, а не ту, що колись давно наклала на себе руки. Він хоче бути з нею, бодай йому б довелося задля цього навіки залишитися на станції в межах дії силового поля Соляріс. Однак Гері вирішує інакше і просить Сарторіуса зі Снаутом піддати її анігіляції. Якось прокинувшись Кальвін виявляє, що Гері більше немає. Від горя і болю він у шаленій люті хоче знищити спочатку весь Соляріс, потім себе самого. Згодом він нарешті приймає втрату і знаходить примирення з Океаном.
З літератури мені відомо небагато сцен, які можна порівняти за потужністю емоційного впливу з цим пробудженням Кальвіна, коли він бачить, що Гері нема поруч, і поступово все його єство спустошується від усвідомлення того, що її більше не буде. Ось щойно він відчував на собі тепло її дихання, ніжність її дотиків, знайомі вібрації її голосу, і ось її немає, і не буде більше. Ніколи. Якесь дивне тяжіння змусило мене під час нинішньої війни знову розгорнути сторінки роману Станіслава Лема, прочитаного мною колись давно, у роки моєї юності, і знайти у власний душі яскравий відгук переживанням його героя. У світлі нового, раніше мені невідомого досвіду війни, вся історія Соляріс розкрила переді мною своє інше звучання.
Навіть самі перші рядки роману, який відкривається космічною подорожжю Кальвіна до планети Соляріс, коли
«Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом [Кальвін] пройшов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й металевим трапом спустився у капсулу. Вона була такою тісною, що в ній ледве можна було розставити лікті»
починають вихоплювати з моєї пам’яті живі спогади, коли рівно о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року я спустився у підвал свого будинку, розбуджений гуркотом перших ракетних вибухів.
«Стиснутий з усіх боків […] так, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки вперед. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом … ».
Не стільки буквальна аналогія зовнішньої обстановки, як точна подоба емоційного стану на початку війни, коли простір раптом став тісним і металево холодним і сповнився брязкотом важких механізмів, які висмикнули моє тендітне, безвольне тіло з колишнього життя, затисли його у своїх залізних обіймах і надривно здригаючись помчали до чужих, незвіданих світів.
Також і дослідна станція, яку утримують над поверхнею Соляріс потужні антигравітони, відгукується влучною метафорою мого душевного стану протягом наступних років війни. Я живу наче підвішений між небом і землею в невеликому замкненому приміщенні, от тільки небо перестало відчуватися рідним, а замість землі постала якась невідома планета. На своїй «дослідній станції» я й працюю, і сплю, і їм, а з іншими спілкуюся частіше по відеозв’язку. «Атмосфера» за межами мого притулку навряд чи тепер придатна для життя, настільки вона стала отруєна ненавистю, страхом та розпачом – мені доводиться одягати спеціальний «скафандр», якщо раптом виникає необхідність вийти назовні. Визираючи крізь оглядові віконця «ілюмінаторів» мені доводиться бувати свідком лякаючих, незрозумілих, а часом і геть абсурдних подій. Я начебто займаюся день у день своєю звичною працею, але ця діяльність просякнута крайньою напругою, тяжким очікуванням і непереборною втомою. Для підтримки ледь стерпного клімату в моєму маленькому приміщенні, всім моїм «кондиціонерам» доводиться ревти на межі потужності і, незважаючи на це, мене ніяк не залишає враження неприродного, нелюдського характеру мого довкілля.
Обстановка на станції, де «все звалено в купу, абияк» і «панує безлад» є дзеркальним відображенням мого психічного інтер’єру за часів війни. Це наче в моїй душі
«з-під звалища бляшанок витікає масляниста калюжа […] панує неприємний різкий запах, у цій липкій рідині тягнуться сліди [чиїхось] черевиків…видніються сувої білої стрічки, клапті паперу й сміття».
Цей прикрий нарис доповнюють переживання безпорадності, розгубленості, параноїдні
«відчуття, що за мною хтось спостерігає» і стан тривожної готовності, коли «краєм ока раптом помі[чаєш] якийсь рух і підхоп[люєш]ся з місця, але відразу ж розумі[єш], що то — моє власне відображення.»
В образах станційної бібліотеки та численних лабораторних приладів, які розкидані по коридорах і захаращують столи і крісла по всій станції, мені вбачаються аналогії з переживанням того інтелектуального інструментарію, з яким мене застала війна. Від першого, глибокого усвідомлення того факту, що на мою землю, у моє місто прийшли чужі люди, які вбивають моїх сусідів, ґвалтують жінок і дітей, нищать їх домівки і радо зроблять те саме зі мною та моїми рідними, якщо матимуть таку вдачу, уся моя здатність до розуміння, тлумачення і знаходження сенсу перетворилася на брухт. «Деформовані, викривлені, оплавлені наче з пожарища [ці інструменти] вже ні на що не були придатними.» Безліч теорій, концепцій, технік і методів, що були почерпнуті мною у томах спеціальної літератури, перед лицем розперезаного насилля і безглуздої, невгамовної руйнівності, наче зарозумілі солярістичні гіпотези перетворилися на «непотрібний баласт, кладовище фактів».
Діалоги між мешканцями станції на Соляріс, на мій погляд, також містять досить чіткі паралелі з новою якістю спілкування між людьми, яка з’явилась під час війни. Я наведу для прикладу лише кілька рядків:
«…поволі страх, який скував Снаута, почав передаватися й мені. Я ступив крок уперед. Снаут зіщулився в кріслі.
— Снауте… — прошепотів я.
Він здригнувся, наче від удару, і, дивлячись на мене з невимовною огидою, прохрипів:
— Я тебе не знаю, не знаю тебе. Чого ти хочеш?..
Розлита рідина швидко випаровувалася. В повітрі запахло алкоголем. Снаут пив? Був п’яний? Але чого він так боїться? Я все ще стояв посеред кабіни. Коліна в мене тремтіли, а вуха наче хтось заткнув ватою. Підлога попливла з-під ніг. За опуклим склом ілюмінатора розмірено погойдувався Океан.
Снаут не зводив із мене налитих кров’ю очей. Вираз страху поступово зникав із його обличчя, але огида, з якою він і далі дивився на мене, не минала.
— Що з тобою?.. — упівголоса запитав я його. — Ти хворий?
— Піклуєшся… — глухо сказав він. — Он як. Але чому саме про мене? Я тебе не знаю.»
Знову ж таки, йдеться не так про буквальний зміст, як про емоційний фон, іноді ледь відчутний, а часом доволі виразний. Роздратування, нервовість, взаємна індукція страху, прихована трансляція потреби в піклуванні, яка миттєво скасовується явними недовірою, відразою та відчуженням. За часів війни мені часто доводиться спостерігати таку прикру властивість стосунків як у побуті, так і в терапевтичних і супервізійних групах. Складається враження, що люди сьогодні особливо гостро відчувають потребу бути разом і одночасно уникати один одного, намагаються доносити одне одному свої страждання і водночас зберігати їх не впізнаними. Щойно відчувши дотик до джерела свого нещастя, вони готові одразу відсахнутися, корчачись від сорому і болю, або з лютою ворожістю атакувати кривдника тільки за те, що той мав необережність їх зрозуміти. Будь-яке персональне звернення до іншої людини про щось її особисте ризикує бути сприйнятим як образливе, навіть якщо та людина щойно стверджувала про себе те саме. Через це розмови нерідко спотворені вимушеністю, ухильними недомовками і надмірною обережністю в промацуванні нейтральних тем. Якщо ж до якоїсь теми раптом виявляється спільність ставлення, то емоційний резонанс швидко сягає небувалої амплітуди, і минає чимало часу, поки його хвилі нарешті вляжуться.
Образ гостей, або фантомів емоційно значущої пам’яті, які зчитує з несвідомого і матеріалізує Океан Соляріс, утримуючи своїм силовим полем повну імітацію їхніх реальних прототипів, на мій погляд, є глибокою метафорою, в якій можна побачити багато смислових пластів. Феномен віддзеркалення є важливою складовою групової динаміки та дієвим терапевтичним фактором, під яким зазвичай мають на увазі сприйняття в поведінці, відношенні, переживаннях іншого того чи іншого аспекту власної особистості. Як правило, це стосується саме тих аспектів, які з якихось причин неприйнятні – наприклад, викликають тривогу, провину або сором. Усвідомлення учасниками групи дзеркального характеру їхньої взаємодії зазвичай сприяє впізнаванню цих аспектів, їх валідації та прийняттю в собі та в іншому, а також валідації та прийняттю учасниками один одного. У негативному сценарії може розвиватися так зване злоякісне віддзеркалення, коли відторгнення неприйнятних, як правило, деструктивних аспектів особистості учасниками настільки потужне, що кожен повністю поміщає їх в іншому і геть-чисто заперечує власну до них причетність. Взаємодія за такого сценарію розвивається шляхом проєктивної ідентифікації, яка настільки підсилює і обопільно підкріплює руйнівні комунікації, що нерідко призводить до вкрай плачевних наслідків. Намагаючись позбутися нестерпних афектів, пов’язаних із частинами своєї самості, такі пацієнти, впадаючи в оману, шукають натомість способів позбавитися своїх одногрупників, не бажаючи визнавати, що бачать у них не більше, аніж власне дзеркальне відображення. Гнівні закиди та звинувачення, запекле знецінення чи гордовите ігнорування, спроби вигнання з групи – ось часті маніфестації злоякісного віддзеркалення у груповому процесі.
Якщо розглядати образ Гері у романі як художню метафору, гадаю, його можна тлумачити у термінах злоякісного віддзеркалення. Гері слабка, безпорадна, беззахисна, сповнена любові, ніжності та наївної довіри до об’єкта своєї прихильності. Вся її надлюдська сила спрямована лише на те, щоб підтримувати зв’язок із цим об’єктом тісним і нерозривним. Вочевидь, та частина особистості, яка виявляє зазначені риси, стає геть неприйнятною за умов травматичного стресу, наче світле віконце, широко відчинене лагідному весняному сонечку, в яке влетіла осколкова граната. Водночас, пролонгований стрес постійно актуалізує саме інфантильну, залежну, орально-рецептивну складову особистості, яка продовжує спричинювати напружений тиск. Відчувати в собі цю потребу означає наражатися на небезпеку повторної травми. Дозволити іншому упізнати цю свою потребу означає віддатися на чужу волю у своїй цілковитій безпорадності. Ця дилема створює хибне коло взаємодії, коли вихідна потреба не може транслюватися іншим відповідно до свого змісту, а спроби опанування цієї потреби виключають можливість отримати будь-який відгук, що міг би її задовільнити. Лишаючись невгамовною, залежна частина настільки переповняє цілісну особистість, що позбавляє її здатності піклуватись про такі ж самі залежні потреби інших, примножуючи спільну фрустрацію і розчарування. Чи не єдиним динамічним виходом із такої ситуації стає дисоціація, коли весь проблемний аспект особистості відщеплюється та переживається галюцинаторно. Що нагальніша потреба і що менше вона прийнятна, тим реальнішим і відчутнішим навіть на дотик стає галюцинаторне переживання.
Гадаю, щось подібне можна вбачати у взаємодії учених на станції Соляріс. Усе їх єство буквально кричить про тотальний дистрес, потребу в допомозі, розумінні та надійній турботливій присутності. Разом з тим вони свідомо комунікують одне одному щось геть інше. Сарторіус поводиться так наче він єдиний на станції справжній учений і компетентний дослідник, який зберігає об’єктивність і відповідально виконує свій обов’язок. Інші йому лише заважають робити справу, в якій нічого не розуміють. Снаут спілкується глузливими напівнатяками або напідпитку впадає в розлогі викриття людства в його недосконалості. Кальвін гнівається на інших, вимагає пояснень, погрожує і закликає їх опанувати себе, хоча вони вочевидь на це нездатні. Кожен з них вважає за краще уникати інших, замикаючись наодинці зі своїми фантомами – Кальвін з дружиною, Сарторіус з дитиною, Снаут із пляшкою спиртного – і виливати на них свою любов і ненависть, чергуючи спроби репарації зі спробами знищення. У цьому контексті, анігіляція фантомів виявляється успішною одночасно з тим, як вчені знаходять можливості до розуміння та прийняття один одного та до продуктивної спільної діяльності.
Така групова динаміка перегукується з тим, що мені доводиться спостерігати у терапевтичних групах за часів війни, коли всі учасники знаходяться під дією пролонгованого стресу, важливою складовою якого є відсутність його обмеження у часі. На мій погляд, у такій ситуації учасники груп тяжіють до встановлення діадних стосунків, в яких розігрується напружена амбівалентність навколо залежних потреб. Центр ваги реакцій перенесення у таких стосунках частіше зосереджується на групі в цілому та / або на ведучому / парі ведучих групи. Множинні та перехресні реакції перенесення між учасниками порівняно з мирним часом виявляються менш виразними і більш поверхневими. Саму фактичну множинність групової ситуації учасники заперечують, чи ігнорують, чи терплять з німою покірністю долі, приносячи себе у жертву «істинному» об’єкту прихильності – групі загалом або її ведучим. Зміст таких діадних стосунків у групі дуже нагадує відношення Кальвіна до Гері у «Соляріс»: блаженне забуття в люблячих обіймах, гостра провина і спроби жертовної репарації, приховані настороженість, відраза і бажання позбутись. Маніфестації такої несвідомої динаміки доволі різноманітні. Так, учасники можуть вважати за важливе бути у складі групи, але не докладають зусиль для регулярної присутності на групових сесіях. Щиро говорять про цінність групи і велику користь від групової терапії, але постійно спізнюються, з’являючись майже на половину сесії. Нерідко зустрічається тривале вперте мовчання одних учасників і довгі абстрактні монологи інших. Часом дивує повне ігнорування учасниками в груповому спілкуванні відсутності на сесії того чи іншого одногрупника. Не менш дивовижною буває здатність учасників до ролі терапевта у групі, яка була б дуже корисною, якби залишала їм можливість побути також і пацієнтами, а іншим учасникам виявити також і власну компетентність. Так чи інакше, за різними проявами приховується схожа дилема – неможливість для тих, хто перебуває у травматичному стані пережити і виявити залежні потреби та знайти їм безпечне задоволення, а також прийняти обмежену здатність інших опікуватись і отримувати піклування.
Ситуація індивідуальної терапії, на мій погляд, сповнена такою самою проблематикою. На відміну від групової, в ній значно легше поринути в ілюзію діадних стосунків і вдатися у розігрування травматичного сценарію з його тугою за втраченим, радістю віднаходження, недовірою, страхом і бажанням позбутися, гострою провиною і прагненням врятувати за будь яку ціну когось вразливого, безпорадного і люблячого. Індивідуальний психотерапевт, який зазнає того самого пролонгованого стресу війни, що й його пацієнт, десь глибоко всередині почувається ніби Кальвіном, який віднайшов у особі пацієнта свою улюблену Гері і намагається спокутувати свою провину, врятувавши її попри будь-які перешкоди. Однак, ще глибше, і більш суттєвим чином, психотерапевт за часів війни і є та сама Гері – відкинута, знищена, позбавлена власного буття, безпомічна і нетямуща. Він хапається за своїх пацієнтів наче Гері за Кальвіна, бо в тих, хто потребує його люблячої турботи, тепер зосереджений весь сенс його буття і без них він не більше ніж примарний фантом. Гадаю, якщо терапевт не має доступу до цього болючого, руйнівного усвідомлення, його терапевтичні зусилля приречені на те, щоб утримувати пацієнта між двох світів у вимушеній, неприродній ситуації терапії, не даючи йому змоги відступити та обернутися обличчям до свого життя і тих викликів, яким сьогодні так важко протистояти.
Розмірковуючи над образними рядами «Соляріс», мене не лишає думка, що Станіслав Лем прагнув вкласти у свій роман і інші смисли. По-перше, всі колізії індивідуальної і міжособистісної психології, що містяться в «Соляріс», цілком можливі і без мислячого океану. Однак, Океан у романі є не просто тлом, на якому розгортається драма людей. По суті, він є центральною дійовою особою, на якій зосереджена вся увага автора, складному, бурхливому та незбагненному життю якої присвячені найбільш розгорнуті пасажі, що за своєю красою наближуються до найкращих зразків описання природи у нефантастичній прозі. По-друге, Станіслав Лем щоразу був розчарований навіть талановитими спробами екранізації свого твору, у яких Океан використовувався як метафора дзеркала, збільшувальної лінзи, що розкриває внутрішній світ людини. Автор наполягав на тому, що основною ідеєю роману було прагнення і неможливість встановлення контакту з сутністю поза світом людей, яка перегукується, на мій погляд із прагненням Кальвіна знайти недосконалого Бога, сутність, позбавлену множинності. Нарешті, вся атмосфера роману, його настрій, душевний стан його персонажів і характер їх спілкування, які містять явні вказівки на їхню травматичну природу, ніяк не виводяться з реальності тієї обстановки, в якій вони перебувають. Разом з цим, автор спеціально подбав про те, щоб запевнити читача, що він мав на увазі саме реальну ситуацію, яку слід розуміти буквально. Адже у дослідників, навіть які зіткнулися на чужій планеті зі своїми особистими матеріалізованими кошмарами, завжди залишається можливість припинити дослідження та повернутися на Землю. Водночас образ Землі та ностальгії за нею, якому Тарковський присвятив 40 хвилин екранного часу у своєму фільмі, у тексті роману практично відсутній. Герої «Соляріс» ніби прикуті до свого Океану, наче крім нього для них нічого не існує у цілому Всесвіті. Більше того, єдиний раз, коли думка про повернення на Землю звучить у романі, вкладена в уста Кальвіна, той цікавим чином порівнює її зі своїм розпачливим бажанням кинутись у вир Океану, щоб бути розчиненим у ньому.
Вважаю, навряд чи можна сумніватися, що весь роман є спробою опрацювання наслідків травматичного стану. Відомості з біографії Лема вказують на те, що він був учасником і свідком безумовно травматичних подій, про які уникав говорити навіть через багато років, оскільки після таких розмов, за словами його дружини, довго не міг оговтатися від нічних кошмарів. Можливо, саме написання «Соляріс» стало спробою алегоричного осмислення Лемом свого тяжкого досвіду, не тільки у психологічній, а й у соціально-історичній його перспективі. На мою думку, уважне прочитання роману дозволяє знайти цілком конкретні підтвердження такої гіпотези.
Так, для певних обставин сюжету «Соляріс» автор не надає детальних відомостей, проте для інших наводить точні цифри і вказує конкретні терміни. Наприклад, ми не можемо встановити з тексту вік Кальвіна, або інших учених на станції. Нам не відомо як довго Кальвін перебуває на станції Соляріс від початку до закінчення роману, чи як довго тривав його шлюб із Гері, чи як давно він втратив свою земну дружину. Натомість ми точно знаємо, що Гері покінчила з собою, покинута Кальвіном, коли їй було 19. Такою ж 19-річною вона з’являється на станції і спричиняє несамовиті вагання Кальвіна – чи то позбутись її, чи то зостатися з нею навіки. Чи то випадковий збіг, що рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом починається подорож Кальвіна на станцію Соляріс, і самий роман починається з цього точного позначення часу? Окремі події з історії солярістичних досліджень Станіслав Лем також забезпечив чітким датуванням, хоча здавалося б така точність не надто важлива для викладення змісту. Гадаю, якщо вбачати в романі алегорію реальних земних подій, то вибірковість у наведенні точних значень може означати, що певні події сюжету відбуваються у позачасовому вимірі, натомість як інші містять конкретні історичні алюзії. На цю думку мене наштовхнуло те, що згідно історії вигаданої Лемом науки солярістики, після відкриття планети Соляріс минуло 40 років перш ніж космічні кораблі почали наближатись до неї з дослідною метою. Оскільки роман був вперше опублікований і став доступний читачам у 1961 році, коли Станіславу Лему виповнилось 40 років, я подумав, що це може бути випадковим збігом, але мені стало цікаво дізнатися, чи не міг автор дійсно зашифрувати у датуванні своєї фантастичної історії реальні біографічні чи історичні факти. Визначення Лемом терміну трохи більше 130 років з моменту відкриття планети Соляріс до початку подій роману зміцнило мене в моїх припущеннях. Одначе спробую викласти свої міркування по порядку.
Станіслав Лем народився у місті Львів 12 вересня 1921 року у великій та розгалуженій єврейській родині, яка за багато поколінь, що Леми жили у Львові, практично повністю полонізувалась і вважала себе не так євреями як поляками єврейського походження. Заможні батьки Станіслава, у яких він був єдиною дитиною, займали простору 6-кімнатну квартиру на Брайеровській вулиці. Станіслав ріс здібним талановитим хлопчиком в оточенні дорогих механічних іграшок, французької гувернантки та інших служників. Він рано почав читати, виявляв інтерес до конструювання, досконало володів польською, німецькою, українською мовами та латиною і, отримавши у травні 1939 року атестат зрілості з усіма найвищими відмітками, готувався вступати до Львівської Політехніки, подаючи великі надії на майбутнє. Проте, все загинуло і пішло шкереберть восени 1939 року, коли почалася друга світова війна. Першого вересня гітлерівська Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня до неї вторгся сталінський СРСР, захопивши східні Польські землі разом із рідним містом юного Станіслава – Львовом. Сімейству Лемів довелося потіснитися, оскільки нова влада зайнялася ущільненням заможних містян і підселила до їхньої оселі сім’ю радянського НКВС-ника. Незабаром Лемів виселили зовсім і тоді почалися поневіряння Станіслава, у яких він став свідком безжальної чистки радянською владою польської інтелектуальної еліти та націоналістично налаштованих українців, котра увінчалася повальними розстрілами політв’язнів, коли в одному Львові було страчено понад 7000 людей. Однак весь жах ще тільки починався. Нова біда насувалася з іншого краю світу – у червні 1941 року радянська влада гарячково втекла і до міста вступили війська німецьких фашистів. Відомості про те, як Лему вдалося вижити у львівському Голокості, дуже мізерні. Ми знаємо, що практично всі його родичі загинули під час єврейських погромів та у концтаборах. Лем був серед тих, кому довелося носити на грудях нашиту зірку Давида, і серед тих, кого зганяли прибирати трупи розстріляних родичів. Освіченому юнакові, який подавав колись великі надії, доводилося ховатися по кутах і підвалах, перебиватися збиранням залізного брухту, щоб заробити собі на шматок хліба. Що міг він відчувати тоді? Чи зберігалась хоч якась надія в його серці? На початку 1943-го, коли фашисти готувалися відступати з міста, переслідування євреїв стали особливо лютими. Тоді Станіслав Лем зник. Замість нього з’явився вірменин Ян Донабідович – за допомогою фальшивої кенкарти на це ім’я майбутньому письменнику дивом вдалося зберегти своє життя. Влітку 1944, коли Львів було звільнено від німецьких загарбників, вірменин припинив своє існування і знову з’явився Станіслав Лем, який щоправда не мав жодного бажання повертатись до життя в странє совєтов і у 1945 році, за першої ж нагоди переїхав у Краків, репатріювавшись до Польщі.
Заслуговує на увагу, що в перипетіях цієї важкої біографії є два поворотні моменти – 1939 рік, коли раптово загинуло, безповоротно залишившись у минулому все колишнє життя Станіслава Лема, і 1945 коли з закінченням війни і переїздом до Кракова у нього з’явилася надія на нове. Період життя між цими двома датами – суцільне божевілля, сповнене травматичного хаосу. У вересні 1939-го Лему щойно виповнилося 18. Можна припустити, що за постаттю Гері в романі «Соляріс» ховається сам юний Станіслав і його сповнене надій, згублене життя. Однак, Гері дев’ятнадцять, тож ми не бачимо повного збігу. Але стривайте! Лише за три роки до того як на світ з’явився Станіслав Лем, 11 листопада 1918 року на світ з’явилася ще одна істота – Польська республіка, якої раніше не існувало на політичній карті Європи. За підсумками першої світової війни, 28 червня 1919 року Версальським договором Польщу було проголошено як суверенну і незалежну державу, а 8 грудня 1919 року на Паризькій мирній конференції згідно з лінією Керзона до складу Польщі було включено частини території сучасної України разом зі Львовом – рідним містом письменника. Тобто у 1939 році загинуло не тільки молоде життя Лема, також загинула й молода польська держава, якій із польським містом Львовом щойно виповнилося 20. Що як Лемова Гері – це не тільки сам Лем, а Лем і Польща разом? Львів’янин Лем і польський Львів як одна нероздільна істота – істота-носій польської культурної спадщини? Тоді вік цієї подвійної істоти, Гері, якраз між 18 і 20, тобто 19.
Отже події роману починаються рівно о 19-й, коли Кальвін прибуває на Соляріс і знаходить на станції ту саму Гері, котрій так само 19, як було коли вона покінчила з собою, наче нічого не сталося. Тобто в земній реальності це 1945-й – рік прибуття Лема до Кракова і його відродження до нового життя. Весь травматичний період від 1939-го до 1945-го викреслено, наче його не існувало, але наслідками пережитої травми просякнуте не тільки перебування мешканців станції Соляріс, ними напевно було просякнуте й життя Лема ще довгий час після того як він опинився у новому безпечному місті. 1945-й рік був також і роком відродження Польської держави, яку було сформовано у міжнародно визнаних кордонах наприкінці другої світової війни за результатами Ялтинської конференції. Рівно за 130 років до того, у 1815-му році, віденським конгресом була закріплена нова карта континентальної Європи, на якій більше не було Польщі, знищеної як державне формування трьома попередніми поділами. Планету Соляріс, як нам відомо, було відкрито рівно за 130 років до початку подій, описаних у романі.
Таким чином, зважаючи на викладене вище, можна припустити, що планета Соляріс є нічим іншим, аніж алегоричним зображенням планети Земля, на якій бракує Польщі як усталеного державного формування. У романі присутні досить прозорі географічні натяки на те, що моє припущення небезпідставне. Читач, який не обминає увагою дані солярістичної бібліотеки, може дізнатись, що планета Соляріс на 20 % більша за планету Земля, причому суша на Соляріс займає площу трохи меншу за площу Європи, а решта поверхні вкрита живим, мислячим Океаном. З реальної історії людства нам відомо, що Річ Посполита, яка існувала сотні років, була одним із найпотужніших політичних утворів Європи, який у свій час займав десь п’яту частину її географічної площі. Наприкінці ХVIII – початку ХIX сторічь Річ Посполита зникла з політичної карти Європи, проте звісно нікуди не поділась польська соціальна культурна матриця, і в різних країнах поколіннями продовжували народжуватись і вмирати мільйони людей, які були її фізичними носіями. Гадаю, що розумний, бурхливий і непередбачуваний Океан Соляріс є алегоричним зображенням саме цієї групової матриці.
Гадаю, що Станіслав Лем алегорично зобразив в романі також і самого себе, точніше свій душевний світ зі всім, що його населяє, в образі дослідної станції. Станція не прибула на Соляріс із Землі з далеких глибин космосу. Радше дослідник Лем піднявся своїм духовним оком над Землею на висоту пташиного польоту і поглянувши вниз побачив Соляріс. Серед всього страшного хаосу, спустошення і бруду, які панували в душі Лема, коли він приїхав до Кракова в 45-му, жили і Лем-психолог-Кальвін, який намагався розібратися в собі, і Лем-фізик-Сарторіус, який намагався вгамувати Океан жорстким рентгенівським опроміненням, і Лем-філософ-Снаут, він же переляканий щур, що ховається по підвалах, і Лем-вірменин-Гібарян, він же вбивший сам себе фальшивий Ян Донабідович. Всі мешканці станції знемагали від нестерпної заграви двох зірок, що по черзі засліплювали і обдавали їх то блакитним, то червоним жаром, сподіваючись, що розумний Океан утримає Соляріс на орбіті і не дасть планеті загинути у полум’ї цих двох світил. Так і Лем, який був свідком жахіть комуністичного та фашистського режимів, сподівався, що людство Землі зуміє проскочити між Сциллою та Харибдою цих двох тоталітарних ідеологій. Всі іпостасі особистості Лема, яка була часткою величезного океану колективного несвідомого, який творила і під впливом якого перебувала, галюцинували Гері – його польську ідентичність, яку він втратив і знову знайшов, за якою сумував і в яку більше не вірив, яку любив і ненавидів, яку прагнув зберегти і якої намагався позбутися. Лем у Кракові був наче той самий Лем, який поїхав зі Львову, але згодом він став інакшим – з покаліченого війною юнака він перетворився на маститого письменника та європейську знаменитість. Також і його польська ідентичність, Гері, з фантома, з упертого повторення спогадів чогось, що давно пішло у небуття, але застрягло в уривках пам’яті, перетворилася на самостійно мислячу, усвідомлену істоту, здатну протистояти своїм страхам. Гері зникає наприкінці роману тому, що згодом у Лема зникає потреба її галюцинувати, то хапаючись за свою польську ідентичність, то намагаючись її відкинути. Тепер він і вона – одне, мешканці станції порозумілися одне з одним, їх божевільне марення вщухнуло і оповідання Лема закінчується тим, що Кальвін спускається зі станції вниз, до тихої гладі океану, але не розчиняється в ньому, а ступає на тверду поверхню «старого мімоїда», простягає Океану руку і той грає з ним, обволікаючи руку тихою хвилею.
Тарас Левін 18.08.2024 р.
